Клене мій опалий, в паморозі вії!

Чом ти похилився у завії  білій?

Що побачив дивне, що почув там, брате?

Ніби в поле біле вийшов погуляти.

І як п’яний сторож, вийшов на дорогу,

Потонув в наметі, приморозив ногу.

Я і сам сьогодні, як той клен, хитаюсь,

З дружньої пиятки в дім хмільним вертаюсь.

Там зустрів березку, там сосну помітив

І співав пісні їм про барвисте  літо.

Сам собі здавався я зухвалим кленом,

Тільки не опалим, а щосил зеленим.

І забувши скромність, п’яний до загину,

Обіймав березку, як чужу дружину.