Микола Хвильовий є дуже симптоматичною постаттю на тлі української літератури перших десятиліть XX століття. Він уособив шукання прогресивної частини суспільства, захопленої романтикою Жовтневої революції. Хвильовий був одним з тих, хто намагався примирити дві непримиренності: жагу до оновлення й жах перед нелюдською жорстокістю прибічників більшовизму. І не дивно, що 1933 року сталася сумна подія: Микола Хвильовий заподіяв собі смерть, збагнувши нарешті, що "світле майбутнє” й радянська дійсність є двома різними речами. Письменник застрелився саме 1933 року. Ми багато знаємо про цей страшний рік.

Оповідання Миколи Хвильового під назвою "Я (Романтика)” вражає читача. Герой твору — людина з роздвоєним "я”, яка мусить працювати в чека за доби воєнного комунізму. Дія оповідання відбувається нібито безпосередньо після Жовтневої революції, але, звичайно ж, розуміти цей твір треба набагато ширше.

 Хвильовий надав своєму твору ознак не лише притчі, а й складного психологічного етюду. Реальність перших років радянської влади була схожа на казку Гофмана: час і простір переплутані, безглуздість буття виповзає назовні, а смерть стоїть у кожного за плечима. І в цій реальності повинні знаходитися ті, хто підтримує обертання цієї фантастично жорстокої каруселі. В оповіданні "Я (Романтика”) це діячі "чорного трибуналу”, який за методами своєї роботи нагадує звичайнісіньку чека. Атмосфера твору задушлива й тривожна, вона дедалі згущується, насичується передчуттями й жахами. У цій епосі, так би мовити, початкового руйнування людини вже є і репресії, і концентраційні табори, і голодомори, і психлікарні для дисидентів. Головний герой оповідання — фанатична людина — знищує всіх, хто хоч якось підходить під визначення ворога революції. Як і всі утопії, утопія радянська — це впевненість у тому, що справжнє життя почнеться потім, десь "у дальній безвісті”. При цьому сучасний день не має великого значення, і в цей день може відбуватися все, що завгодно. За цим правилом живе фанатик "загірної комуни”: "Шість сотен, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!” Так поводиться перше "я” — холодне, пожадливе до крові, сліпе у своїй вірі у вигадане майбуття.

Хвильовий, як тонкий психолог, показує читачеві й друге "я” головного героя, Це "я” жадає родинного затишку й людського тепла. І тоді герой приходить до матері, яка каже, що її бунтівливий син зовсім замучив себе. На жаль, такий відпочинок триває недовго: з ранку знову починаються розстріли.

 Головний герой оповідання "Я (Романтика)” не самотній у своїй тривалій роботі. Дійсно, ціла організація займається тим, що вишукує, допитує, катує, нищить. Недарма слово "чека” зробилося майже інтернаціональним. Розстрілювали тоді списками, тобто по кілька десятків чоловік, відмовляючи людям в останньому – у власному імені. І смерть тисяч поступово ставала статистикою, а не сукупністю особистих трагедій.

Герой Миколи Хвильового є людиною на межі. Повз нього проходять віки й народи. Чекіст вважає, що його руками здійснюється історія людства. Далебі це правда: навіть через сто років буде важко забути про мільйони вбитих заради примарної ідеї. Але на межі людина не може встояти довго. Одного разу головний герой помічає в натовпі приречених до страти рідну матір – ту саму жінку, до якої він приходив у пошуках хвилини спочинку. І що ж? Він відправив її на розстріл.

Людина на межі, або людина межі, стала в XX столітті уособленням нових жорстоких часів. Зникли співчуття, повага до людини, розрушилиея засади моралі. Замість цього з’явилася "ідея”, до того ж зовсім неважливо яка. Що ж сталося з людством? Чому воно виносило у своїм лоні не Боголюдину, а Людинобога — брутального, жор­стокого, жахливого? Де початок і де кінець цієї мутації людства? І що прийде потім?

Микола Хвильовий, який сам жив на початку XX століття — століття винищення, звичайно, не дає відповідь на ці складні питання. Проте в читача залишається враження, що, проживи письменник ще років десять, то шукати б його серед супротивників радянської влади. Ні, скоріше б його знищила та сама влада. Власне, так і сталося: роздвоєна людина, якій забагато двох "я”, — Микола Хвильовий продемонстрував нам розітнуте життя, як воно є. Точніше, як воно було, а втім, останнє не дуже важливо.