Сайт учителя Людмили Чорнобай Фанзона української мови!
Головна » Статті » УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА » Критичні статті

Юрій Лавріненко. Розстріляне Відродження. Павло Тичина.
Павло Тичина, якого один поет назвав «князем української поезії», народився в родині сільського дяка Григорія 27 січня 1891 року в селі Піски колишнього Козелецького повіту на Чернігівщині.

 

Учився в Чернігівській у духовній семінарії, де пильно вивчав Св. Письмо, захоплювався музикою і співом у хорі, — а також учився у Київському комерційному інституті. 

 

У Чернігові був під особистим і літературним чаром творця  українського літературного імпресіонізму Михайла  Коцюбинського, перед яким читав свої перші поезії. З Чернігова ж  дебютував 1912 в київському журналі «Українська хата», що гуртував коло себе тодішню літературно-модерністичну молодь. З Чернігова ж виніс до Києва свою юнацьку дружбу з Василем Блакитним-Елланом, українським патріотом інтернаціоналістом, що потім став одною з провідних постатей українського  комунізму і Радянської України 1919—25 років.

 

У Києві Тичина до дна пережив Українську Революцію і тринадцять кривавих змін влади, а зокрема спонтанний вихід із вікового підпілля  української культури. Тут він став найбільш конгеніяльним поетом українського відродження, що зайнялось надзвичайним світлом у першій збірці його поезій СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ (Київ, в-во «Сяйво», 1918, 62 стор.).

 

В 1918—21 роки потопу відродження України під хвилями російських і західних  інтервенцій, зокрема ж російсько-більшовицького тоталітаризму й терору, що розв'язали на додачу безпрецедентний шал внутрішньої громадянської війни,— Тичина мужньо йде проти хвилі, схоплюючи красу і викриваючи потворність «нового дня» у книжці писаних верлібром поезій ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ (Київ, в-во «Друкар», 1920, 32 стор.). Своїми пристрасними  парами «строфа — антистрофа», широченною в своєму розгоні контрапунктною структурою образів ця маленька книжечка схопила центральні вузли трагедії і створила архитип трагічної лірики. Цей драматизм цілковито нової, на найглибших етичних духових засадах зрослої лірики живе далі, може в дещо  звуженій формі, у його наступних книжках поезій: ПЛУГ (Київ, в-во «Друкар», 1920, 48 стор.); поема В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, 88 сгор.) — а також у друкованих по 1927 рік окремих поезіях («Кримський цикл») та уривках поем (СКОВОРОДА й інші).

 

Хоч Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рамки жодного «ізму». 

 

Тичина розклав і по-своєму синтезував клясицистичні,  народнопісенні і наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західньому розумінні, але з другого боку — це модернізм нетиповий для Заходу, ренесансовий — а не декадансовий, сповнений радости і світла, відтіненого тьмою у многості нюансів і переходів.

 

Духовий батько Тичини — Григорій Сковорода, український філософ 18 сторіччя, філософ «серця», визнавець  божественної одухотворености людини і всього сущого, однорядности мікро- і макрокосмосу, що розумів смерть не як кінець, а як складник життя. В Тичини однаково сильне відчуття як глибин історії, так і бурунів сучасности, що на очах поета вступила в пору доглибних динамічних змін. Тому в його поезії музична праоснова світобудови («соціялізм без музики ніякими  гарматами не встановити», писав він 1920) контрастно поєднується з навальністю зламів і переламу. Він, що грав на найніжніших струнах вічного сонця, знає також мужню твердість, вміє поєднати спонтанність вітру і вогню з найбільшою опанованістю.

 

У світогляді Тичини поєднувався духовий громадянин всесвіту з поклонником омісцевлення і сталого закорінення. Його бо універсальність була плюралістична, а не уніформноцентралістична; виходила вона з неповторности одиничного, індивідуального, місцевого. Тичина, як і його великий земляк Олександер Довженко, любить Україну, але в ній найбільше  таки свою Чернігівщину, як заповідник тисячоліть українського світу з його природою і людиною, традиціями і духом  оновлення — від дохристиянських і старокняжих часів, через козаччину-гетьманщину до новітнього українського відродження.

 

Свій духовий світ Тичина оформив у постійній самоосвітній  культурній експансії. Так він самотужки здобув глибоке знання  музики. Самотужки опанував понад десяток чужих мов, а  зокрема мови сусіднього Україні Сходу і Півдня — грузинську, вірменську, тюркські мови Середньої Азії, турецьку, арабську, єврейську... Дав з них цінні поетичні переклади. Взагалі  Тичина сприймав Близький і Середній Схід та Південь як  безпосередній сусідсько-зовнішній клімат України нарівні з Заходом і Північчю. Тичина дав такий вклад в український сходознавчий рух 1920-х років, що тут його ім'я мабуть стоїть зразу за іменем незрівняного українського сходознавця Агатангела Кримського.

 

Десь коло 1922—23 Тичина переселяється з Києва до Харкова, що до 1934 року став був столицею Радянської України і головною ареною її боротьби за «власний шлях до соціялізму». Тут з Блакитним і Хвильовим стверджує нову  радянську літературу, належить до спілки пролетарських письменників Гарт, а по смерті Блакитного — до заснованої Хвильовим ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської  Літератури), редагує відділ поезії в товстому місячнику «Червоний шлях», стаючи хрещеним батьком багатьох молодих поетичних дебютів того часу.

 

Участь у ВАПЛІТЕ і її виданнях дала привід ЦК партії заатакувати поета, який ніколи не брав прямої  участи в гарячих літературно-політичних дискусіях того часу.  Голова уряду УРСР Влас Чубар, який сам 1926 виступав проти відродження в СРСР російського колоніялізму (знищений в 1937), дістав наказ з Москви виступити проти Тичини. В газеті «Комуніст» Чубар писав 1927 про уривок поеми «Чистила  мати картоплю», що Тичина «просовує націоналістичний опій під прапором пролетарської літератури». Тичина рішуче, і з  повною рацією, відкинув (у тій же газеті) обвинувачення, як безпідставне. Але з півночі вже йшла хвиля тотального терору. Ще встигає двічі вийти в одному томі перевидання збірок  Тичини «Соняшні клярнети», «Плуг», «Вітер з України» (ПОЕЗІЇ. Харків, ДВУ, 1929, 170 стор.), але не входить в цей том ніщо із написаного між 1924 і 1929 роками.

 

Серед загального  терору Москви на Україні, який через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину  врятували: його ім'я, відоме тоді поза межами СРСР, його згода  продемонструвати свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет цілковито зник із  сцени — з'явився безоглядний одописець тирана і російської зверхности, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної Ради УРСР.

 

 

Категорія: Критичні статті | Додав: Chernobay (08.09.2013)
Переглядів: 3548 | Рейтинг: 0.0/0
Меню сайта
Категории