ЄВГЕН ПЛУЖНИК — «УБІЄННИЙ СИН» НАРОДУ СУВОРОЇ ДОЛІ

          Поетові судився короткий «шлях до останньої межі». Євген Плужник помер від сухот на Соловках 2 лютого 1936 року. На 38-му році життя...

 Його дружині Галині Коваленко «шлях до останньої межі» судився довгий. Удова поета померла в Нью-Йорку на 91-му році життя 4 серпня 1989 року.

 Нехай комусь судився довший

 Шлях до останньої межі,

 Свій коротенький перейшовши,

 Не нарікатиму — я жив!

 — Він знав, що довго не житиме, — розповідала мені Галина Коваленко в січні 1989 року, коли я відвідав її в маленькій квартирі, розташованій у китайському кварталі Нью-Йорка. — Кажу йому: «Євгене, не кажи такого. Ти житимеш довго. І писатимеш. І будуть друкувати твої вірші...»

 Дружина Євгена Плужника вже багато місяців не підводилася з ліжка після перелому ноги, самотня, наодинці зі своїми спогадами.

 — Я не сама. Я з ним. Згадую його, Київ, Полтавщину. Україну згадую... — і Галина Автономівна тихо заплакала.

 Я дивився на її біле-біле волосся, прибране під білу сіточку, на гострі, рухливі брови, які раз у раз, коли вона говорила, злітали високо на лоб, задивлявся на живі карі очі, переводив погляд на домотканий килимок, здається, присланий сестрами з Києва, на якому висіла світлина в дерев’яній рамці молоденького, у вишиванці Євгена Плужника — обличчя лягло на ліву долоню, а очі такі пильні та уважні... В руках Галина Коваленко тримала томик вибраних поезій Плужника, виданих 1966 року в Києві.

 — Це мені принесла Надія Світлична. Подарувала. Каже: перший примірник нової книжки дарують дружинам. Така традиція. Я з ним не розлучаюся. Під подушкою тримаю. Ви не дивіться на мене, стару. Замолоду була гарна, залицяльників не бракувало... Причому були такі, що з іменами... А я вибрала Євгена.

 — Коли ви з ним познайомилися? І як? — запитую.

 — Він був дуже бідний. Такий скромний, тихий... Мав туберкульоз. Сиділи разом на якихось зборах. У Києві було. Говорили, говорили...

 Пауза в розмові. Пригадує:

 — І раптом він підвівся, обійняв отак мене при всіх і поцілував. Це вразило не тільки мене, а й усіх присутніх... Мені хтось тоді й каже: «Чи ти не сповна розуму? У нього ж відкрита форма туберкульозу!» А я кажу: «Будемо разом помирати». Ми й одружилися. Жили на Прорізній. Знаєте той будинок, де ми з ним були такі щасливі?..

 Щоразу, коли я піднімаюся чи спускаюся пішки вулицею Прорізною, зупиняюся біля будинку з меморіальною дошкою, яку уважно перечитую.

 Стою та уявляю, як поет не частіше разу на тиждень спускається із шостого поверху та повільно йде до біржі праці на реєстрацію. Йде і позирає на вітрини — «у вітринах калоші й вино!», якщо з’являється якийсь гріш — завітає в їдальню...

 Та чого це я переповідаю те, що виповів Євген Плужник у поемі «Галілей»?

 А живу я на поверсі шостому

 І живу від доби до доби,

 І живу я, звичайно, по-простому,

 Так, аби...

 Раз на тиждень виходжу з дому,

 Одягнувши пальтисько руде,

 Повз вітрини тягну утому,

 Куди шлунок усіх веде.

 Ставлю явку на біржі праці...

 Й знов вертаюсь у свій куток,

 Де без сну на твердому матраці

 Передумано стільки думок,

 Що, коли підійду серед ночі

 До знайомого добре вікна,

 Бачать болем засмучені очі

 Тишину до останнього дна!

 Прагнув усамітнення, тиші, душевного спокою та самозаглиблення, всім своїм єством був закорінений у селі, в його традиціях, звичаях і сподіваннях, важко сприймав урбанізацію і своє вживання в міську цивілізацію, болісно переживав навальне й жорстоке підминання і пожирання села світом «цегли, диму і дротів».

 Мільйони сіл, де поруч комнезами

 Й вечірній дзвін до церкви, —

 знаю вас!

 Не швидко ви у той щасливий час

 Доженете скрипучими возами!

 Ще вам не раз звертати на той

 самий

 Знайомий шлях — проклятий

 вже не раз —

 Знесилля, муки, темряви й образ,

 Политий потом, кров’ю і сльозами!

 — Пригадую, там, на Прорізній, бувало, підійде до вікна, дивиться-дивиться і так сумно скаже: «Боже, який чудовий Київ, який прекрасний Київ, як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать, усіх нас знищать і всіх письменників із розумом, тому що нас не можуть знести, вони бачать у нас потенційних ворогів».

 Галина Автономівна замовкла, заглибилася, видно, у спогади, прикрила віями очі, наче задрімала. Але вона продовжувала:

 — Якби не я, він за життя не надрукував би жодної збірки. Ми бідно жили, на шостому поверсі одна маленька кімнатка, з вікна видно Дніпро. Євген міг годинами стояти і дивитися на Дніпро. Дивиться, дивиться, а тоді за ручку — і пише, пише... Пише і засовує то в піч, то під матрац...

 Дружина поета якось скористалася з того, що Євгена викликали написати вірша на смерть якогось комуністичного вождя, чи не самого Леніна, зібрала його рукописи й понесла до відомого літератора Юрія Меженка. Той прочитав і, вражений поетичним талантом, сказав Галині Коваленко: «Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати. І дай нам Бог, щоб ми дочекалися».

 Галина Коваленко витягнула майже силоміць поета на одне з літературних засідань, де головував Микола Зеров, і той умовив Плужника прочитати декілька своїх поезій. Вражений відвертим виповіданням свого трагічного світовідчуття, спричиненого душевним розладом поета, який прагне, але не може сприйняти цього навально-бездушного руйнування усталеного ладу задля примарного ідеалу, Максим Рильський приходить до їхньої кімнатки на шостому поверсі тільки заради того, щоб обійняти Плужника і сказати: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів!»

 Нарешті 1926 року з’являється друком перша книжка поезій Євгена Плужника «Дні».

 — Він дуже зрадів своїй першій книжечці, але все одно запитав: «Галю, а може, це ще рано?» Скромний був. Хоча ще раніше зізнався: «Якщо бути поетом, то бути великим поетом».

 Галина Автономівна домоглася, щоб вийшла друком і друга поетична книжка «Рання осінь». З’явилася вона 1927 року. Ці збірки містили також і поеми «Канів» та «Галілей», у яких поет емоційно, з філософським осмисленням намагається «зазирнути» за межі «двох світів» — світу села і світу міста, двох типів культур — сільської, рустикальної та міської, урбаністичної. Його думки й почуття прямують до набуття єдності цих двох типів культур, до культурної цілісності. Поет мріє побачити нову світобудову, в якій культура і духовність — визначальні ціннісні орієнтації життя-буття української людини.

 Євген Плужник прагнув витворити художню історіософію гармонізації за законами краси, науки і знання майбутнього українського народу, символом якого є для нього Канів. Головне, щоб народ, суспільство дослухалося до голосу митця, інтелігента, гуманітарія, котрий чує рух планет, усвідомлює природу суспільних змін, знає об’єктивні закони буття природи і народного життя. Світовідчуття поета трагічне, бо його поривання об’єднати людей на підѓрунті морально-етичних цінностей, успадкованих та вивірених багатовіковим досвідом людського буття, і згармонізувати зі світом природи, і збагатити вистраждану поетом цю гармонію ідеєю єдності всього сущого — наштовхуються на непереборні реалії брутального буденного життя. Та внутрішнім зором поет бачить обриси нового, поліпшеного діяльною людиною-гуманітарієм простору людського співжиття, наповненого «змаганням творчим, вічним у світах»...

                                       Цвіте земля, і простори морів

 Її голублять синіми вітрами,

 І все спішить з розкішними дарами

 До ніг нових людей-богатирів!

 Не до міських блідих пролетарів,

 Не до селян, що в’януть над

 плугами, —

 Ні, до людей, що змили темні плями

 Від соціальних класів і шарів!

 Нема селян, немає крамарів,

 Нікого вже не звуть робітниками!

 ...І давнє сонце тішиться вгорі

 Новими справді, щасними віками!

  («Канів»)

 — Ви запитуєте, чи передчував Євген свою трагічну долю? — пані Галина аж звелася над подушкою, вхопившись руками за бильце ліжка. — Та про це він писав у своїх віршах. Бачив і своє майбутнє, і своїх колег-письменників. Як там в одному вірші?

 А бачу —

 Безкрая скривавлена путь...

 І трупи!

 І трупи...

 Євген Плужник був свідком того, як знищувала більшовицька влада стару інтелігенцію, — читав розлогі звіти в газетах про «процес СВУ», який проходив у приміщенні Харківської опери з 9 березня до 19 квітня 1930 року. Поет перебував у літературних організаціях «Ланка», МАРС, а члени цих організацій не вельми ревно обстоювали у своїй творчості комуністичні ідеї, вважалися суспільно пасивними, ідеологічно не увиразненими. Не могло не насторожити поета й повідомлення ГПУ УСРР на початку 1933 р. про викриття так званої Української військової організації (УВО), яка «очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві». Серед 26 осіб, котрі нібито належали до цієї «контрреволюційної організації», туди було «зараховано» й письменників: Олеся Досвітнього, Мирослава Ірчана, Михайла Ялового, Василя Бобинського, Миколу Хвильового, Юрія Яновського і ще декого. Щоправда, не всіх встигли заарештувати. На другий день після арешту Михайла Ялового 13 травня 1933 року застрелився Микола Хвильовий, терміново виїхав у творче відрядження Олесь Досвітній, полишив Харків Юрій Яновський...

 Та вже 3 березня 1934 р. Колегія ОГПУ на своєму засіданні в Харкові розглянула слідчу справу № 737 про звинувачення так званої групи терористів із «Української військової організації» (УВО) в складі дев’яти осіб. Серед тих, хто проголосив «основним методом боротьби індивідуальний терор проти керівників партії та уряду» і належав до однієї з «терористичних трійок», були засуджені «до вищої міри соціального захисту — розстрілу» письменники Олесь Досвітній, Остап Вишня, Сергій Пилипенко. Лише одному Остапові Вишні пощастило: розстріл замінили на десять років виправних таборів.

 Євген Плужник ще втішався сімейним щастям, хоча доводилося виїздити на лікування то в Крим, то на Кавказ, улітку з дружиною вирушав на Полтавщину. Та відчував, що чорні хмари терору, накриваючи Україну, зависають і над його головою. Залишалося лише чекати, коли і до якої нової сфабрикованої НКВС організації долучать і його ім’я та імена його колег-письменників, передусім із числа «попутників» і «боротьбистів».

 Однак коли 1 грудня 1934 р. було вбито лідера ленінградських більшовиків Сергія Кірова, вже на другий день, 2 грудня, уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман підготувала постанову, за якою Євгена Плужника звинувачували в тому, що він «є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації з підготовки терактів». Оскільки «перебування його на волі є соціально небезпечним», тому Євген Плужник підлягає «утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС»1.

 4 грудня 1934 р. уже було виписано ордер на арешт Євгена Плужника. Зробили обшук у квартирі, заарештували й повели...

  — Боже, куди я тільки не вибігала, кого я тільки не просила... Добралася навіть до військового прокурора. Його прізвище було Пферільов. Запам’ятала. Кажу йому: «Куди ви його висилаєте, він же не доїде, по дорозі вмре, він тяжко хворий, хай я поїду з ним», — а він мені каже: «Минулися часи декабристів. Декабристи їхали на заслання і родину свою брали, тепер нема цього і, так я думаю, ніколи не буде».

  Галина Коваленко знала, що заарештовані найближчі друзі її чоловіка — Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, що в Харкові ув’язнені Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, із Полтави привезли заарештованих Григорія Майфета, Петра Ванченка... Рідні собі місця не знаходили, стукали в різні владні двері — ніхто їм не відчиняв, нічого не пояснював...

  У січні 1935 року усіх так званих членів розгалуженої підпільної контрреволюційної організації, заарештованих у різних містах України, зібрали в спецкорпусі НКВС у Києві і вже 27—28 березня організували судовий процес виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР. За «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення радянської влади в Україні, відрив її від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» Євгена Плужника разом з іншими письменниками Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Валер’яном Підмогильним, Андрієм Панівим, Валер’яном Поліщуком, Григорієм Майфетом, Олександром Ковінькою, Володимиром Штангеєм, Василем Вражливим засудили до десяти років позбавлення волі.

  Чи знав тоді Плужник, у якого сталося від сирості й холоднечі в камері загострення туберкульозу легень, що ця ж виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР ще 13 — 15 грудня 1934 р. засудила до розстрілу із 37 обвинувачених — 14. Серед підсудних, чиї справи розглядалися поспішно, із жорстокою безжальністю, були його друзі й колеги по перу — Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Антін Крушельницький та його сини Іван і Тарас, Василь Мисик і Дмитро Фальківський. Одразу ж розстріляли Костя Буревія, Олексу Влизько, Григорія Косинку, Дмитра Фальківського та Івана Крушельницького.

 Мабуть, про це було відомо Євгенові Плужнику. Тому він змирився зі своєю трагічною долею та без оскаржень підписував протоколи, які цинічно складав зловісний слідчий М. Хаєт.

  — То правда, що той Хаєт — ніякий не Іванов, і його могила на Байковому — навпроти могили Григорія Епіка? Він знущався з Косинки, Фальківського, Влизька, він домучував і Плужника, — сказала Галина Автономівна вже під час моїх других відвідин її 17 травня 1989 року разом з Оксаною Міяковською-Радиш, чий батько, відомий архівіст та музейник, переписав від руки з рукопису Євгена Плужника його п’єсу «Змова в Києві».

  — Так, є на Байковому кладовищі могила чекіста, оперативника IV відділу УГБ НКВС УРСР Хаєта Михаїла Ізраїльовича, 1904 року народження. Помер своєю смертю 1957 року і лежить навпроти символічної могили Григорія Епіка. Був спеціалістом із вичавлювання визнання вини українськими письменниками, вченими, художниками... Він знущався з Михайла Бойчука, Бориса Антоненка-Давидовича... А п’єсу «Змова в Києві» завдяки першому дослідникові життя і творчості Євгена Плужника Леонідові Череватенку було опубліковано в Києві.

 — Цю п’єсу він писав у мене на очах. Мала ще назви «Шкідники», «Брати». А чи ви читали його роман «Недуга»? Ще в двадцять восьмому надрукований. І дві п’єси теж він написав: «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті». «Змова в Києві» — третя. Ті дві у двадцять дев’ятому були надруковані. Я все, що Євген написав, перечитувала, допомагала готувати до друку, носила до журналів, друкарень...

  Він там, на Соловках, теж писав, хоч тяжко хворів. Згасав. Йому присудили десять років спецтаборів. Він був такий хворий, що його окремо везли на Соловки. Писав мені. Зрідка. Часто лежав у тюремній лікарні, — тихо й повільно розповідала Галина Коваленко.

  Останній лист Євгена Плужника, який був написаний не його рукою, датований 26 січня 1936 року. Але зміг приписати кілька рядків, звернених до дружини: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!»

  Не вижив. Леонід Череватенко записав спогади про останні хвилини життя Євгена Плужника в соловецькому госпіталі. Якось одного разу поет, який був уже геть знесилений, вимучений тяжкою хворобою, попросив хлопця-санітара, теж українця, принести холодної води. І прошепотів: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро й умру». Але коли санітар за якусь мить повернувся з водою, Євген Плужник уже не дихав. Його поховали на соловецькому кладовищі. Але як ховали і хто — невідомо. Можливо, так, як ховали тоді померлих соловецьких в’язнів, про що згадує Сергій Щегольков із Москви: «У кремлі вікна корпусу, де ми жили, виходили на внутрішній двір: там шпиталь і морг. Часто доводилося спостерігати таку картину: приїздила підвода, запряжена одним конем, на ній — дерев’яний ящик, виносили трупи, вкладали або вкидали їх по чотири, зверху закривали широкою доскою. Якщо ця дошка-віко щільно не приставала, водій вибирався нагору і ногами втоптував трупи. Цей конвеєр працював безперервно...»2

  Тоді у травні 1989 року Галина Коваленко не знала, де і як помер її чоловік, якого все життя любила, була йому вірною, чию поезію часто читала на різних літературних вечорах і зустрічах.

  — Пишуть: помер 2 лютого 1936 року. Де помер? Чому помер? І жодної згадки про мене. Наче не було мене. Наче не було мені присвячено жодного вірша. Боялися згадати. Я ж на чужині.

  Що я міг тоді сказати на розраду 90-річній удові Євгена Плужника, котра із часів воєнних лихоліть перебувала за межами рідного краю? Як було пояснити 90-річній удові Сергія Пилипенка Тетяні Кардиналовській, донькам письменника Асі й Мірталі, 93-річній удові Михайла Драй-Хмари Ніні Петрівні та їхній доньці Оксані, 96-річній удові Костя Буревія (Едварда Стріхи), з котрими я спілкувався в США того ж 1989 року, — чому про їхню драматичну долю не можна було й словом згадати в СРСР, а про їхніх чоловіків-письменників заговорили тільки під час «хрущовської відлиги», і то з вимушеними ідеологічними застереженнями?

  Галина Коваленко з-під подушки дістала ще один томик Євгена Плужника і розкрила на тій сторінці, де є її світлина тієї щасливої пори, коли вони були ще разом, і простягнула мені.

  — Бачите, яка я була... Готувалася до сцени. Артисткою бути. Цю книжку поезій підготував Льончик Череватенко. І написав гарну статтю про Євгена. Тут, бачите, є дві мої фотографії — 1927 і 1929 року. Правда, гарна була? Ми побралися в жовтні 1923 року. Десять років разом. І вже в розлуці скільки? 55 років! А Євгена немає на цьому світі вже п’ятдесят літ. П’ятдесят! А я живу. Із сестрами, Таїсою і Тетяною, не бачилася п’ятдесят років. Вони в Києві. Провідайте їх.

  5 серпня 1989 року я відвідав Таїсію Автономівну і Тетяну Автономівну, увімкнув магнітофон, на якому 17 травня було записано нашу розмову з Галиною Коваленко. Сестри прислухалися до голосу Галини, раз у раз просили призупинити розповідь, перепитуючи, уточнюючи деякі слова, слухали і не знали, як не знав і я, що днем раніше, 4 серпня, їхня сестра відійшла до іншого світу. А в моїй пам’яті так і не згасає її тихий, виразний голос, яким вона так майстерно володіла, декламуючи Плужникове:

  Все більше спогадів і менше

 сподівань:

 І на чолі утрат сліди глибокі...

 Як непомітно ближчає та грань,

 Що жде за нею прикінцевий

 спокій!

  Незабутні ті слова, що їх я почув на прощання тоді, в її маленькій квартирі в китайському кварталі Нью-Йорка:

  — Коли надходить вечір, я не вмикаю телевізора, тільки розсовую занавіски на вікні. Дивлюся і бачу, як птахи летять над Нью-Йорком, так багато різних птахів — червоних, жовтих, строкатих... Дивлюсь і думаю: якби я була однією з них, то облетіла б увесь світ. Мені так хочеться в Україну! Я вже ніколи-ніколи не полишила б її...