Микола Вінграновський

Коли моя рука…

      Коли моя рука, то тиха, то лукава,

      В промінні сну торкнеться губ твоїх

      І попливе по шиї і, небавом,

      З плеча на груди, із грудей до ніг ...

      Коли твоя рука, солодка, ніби слава,

      Червонооким пальчиком майне

      В лимонній тиші і коли мене

      У темну глибину поверне темна слада,

      У білій лодії тоді ми пливемо

      По водах любощів між берегами ночі:

      І голоси у гніздах ластівочі

      Стихають тихо ... Золоте кермо

      Заснулої хмарини понад полем,

      І спить рука в руці, і на щоці

      Краплина щастя, виказана болем,

      До ранку світиться ...

Сеньйорито акаціє, добрий вечір

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.

Я забув, що забув був вас,

Але осінь зійшла по плечі,

Осінь, ви і осінній час,

Коли стало любити важче

І солодше любити знов...

Сеньйорито, колюче щастя,

Хто воно за таке любов?

Вже б, здавалося, відболіло,

Прогоріло у тім вогні,

Ступцювало і душу, й тіло,

Вже б, здалося, нащо мені?

У годину суху та вологу

Відходились усі мости,

І сказав я — ну, слава Богу,

І, нарешті, перехрестивсь...

Коли ж — здрастуйте, добрий вечір..

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито, вогонь по плечі —

Осінь, ви і осінній я...

                                                                        Ліна Костенко

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

      ******

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забрився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру осінню пору

я сказала комусь: - Люблю.-

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його, голубе...

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образить тебе.

А буває - спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з не відомих нікому країв...

Є для серця така покута -

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.